Хлопчик мізинчик малюнок – Хлопчик мізинчик

інші дописи автора

Оцініть цю сторінку:

(File engine/modules/ex_rate.php not found. голосів, в середньому: File engine/modules/ex_rate.php not found. з 5)

Жив колись дроворуб з дружиною, і було в них семеро дітей. Усі семеро — хлопчики: три пари близнюків і ще один, наймолодший. І який же він був маленький! Народився зовсім крихітним. Не більше за мізинчик. І ріс погано. Так і прозвали його: Хлопчик-мізинчик.

Але ж який він був дотепний та розумний!

Жили вони дуже бідно, дроворубу важко було прогодувати таку велику сім’ю. Якось ввечері дроворуб присів з дружиною до вогнища і сказав:

Як же нам бути? Сама бачиш, мені дітей не прогодувати. Давай краще заведемо їх у ліс та там і залишимо.

У дроворуба серце стискалося від горя, та він заходився заспокоювати дружину. Довелося їй погодитися. А Хлопчик- мізинчик усе чув. Він так і не заснув тієї ночі — усе думав, що ж тепер робити. І придумав.

На березі струмка він набрав у кишені багато біленьких камінців і повернувся додому, а вранці дорогою до лісу він виймав з кишені камінці і кидав їх позаду себе.

Йшли довго і прийшли в глухі лісові хащі. Дроворуб заходився рубати дрова, а брати збирали хмиз. Хлопчики працювали із завзяттям. Тоді дроворуб з дружиною почали потихеньку відходити від них і, нарешті, зовсім зникли.

Трохи згодом діти помітили, що залишилися самі, і почали кричати й плакати від жаху. Не злякався лише Хлопчик-мізинчик.

Я знаю, як нам повернутися,— сказав він.

І він вивів їх з лісу тією ж дорогою, якою йшли вони туди: білі камінці вказували йому шлях.

Та відразу увійти в дім хлопчики побоялися. Вони припали до дверей, щоб послухати, про що розмовляють батько з матір’ю.

А трапилось так, що багатий сусід віддав їм борг — десять золотих монет,— це були гроші за давню роботу, бідняк уже й не думав, що одержить їх.

Дроворуб відразу послав дружину до м’ясника. Вона накупила м’яса і зварила його. І вони, такі голодні, нарешті могли наїстися досхочу, та кусок не ліз їм у горло.

Де тепер наші діти? — сказала дружина дроворуба.— Що з ними? Самісінькі в дрімучому лісі. Може, їх уже й вовки з’їли? І навіщо я тебе послухала!

У дроворуба у самого було гірко на душі, та Він мовчав.

Де ви, де ви, бідні мої дітки? — повторювала дружина, її плач переходив у ридання.

Хлопчики не витримали і закричали усі разом:

Ми тут! Ми тут!

Мати побачила своїх дітей, почала обіймати й цілувати їх.

Хлопчики швиденько всілися за стіл і так накинулися на їжу, що любо було дивитися. А після вечері усі семеро, перебиваючи один одного, почали розповідати, як їм страшно було у лісі, і як Хлопчик-мізинчик привів їх додому.

Усі були щасливі: і діти, і батьки.

Хлопчик-мізинчик знову підслухав розмову і хотів вчинити як минулого разу, та двері в будинку були міцно зачинені.

Хлопчик-мізинчик не знав, що й придумати. Коли мати дала усім синам на сніданок по окрайцю хліба, він не став їсти свою частинку. Він сховав його у кишеню, щоб по дорозі кидати замість камінців хлібні крихти.

Тепер батьки завели дітей ще далі від домівки, у самісіньку глушину темного, дрімучого лісу, а самі таємно втекли.

Хлопчик-мізинчик вважав, що легко знайде дорогу назад за хлібними крихтами, та їх усі підібрали пташки.

Тут братики зовсім перелякалися і, ридма ридаючи, йшли, куди очі світять. Настала ніч, дітям стало ще страшніше. А тут ще полив, як із відра, дощ і промочив дітей аж до кісток.

Хлопчик-мізинчик знайшов найвище дерево і видрався на верхівку. Він хотів подивитися, чи не видно десь дороги чи якогось житла і, роздивившись на всі боки, Хлопчик-мізинчик помітив у далечині мерехтіння вогнику. Він спритно спустився з дерева і повів братів туди, звідки виднівся вогник.

На галявині вони побачили будинок, з вікна якого й світився вогник.

Діти постукали. І ось вийшла жінка, подивилась на них, побачила, які вони милі хлопчики, і заплакала.

— Ой, бідні-бідні дітки! — сказала вона. — Тут живе Людоїд, він їсть маленьких дітей!

Та дружина Людоїда подумала, що їй вдасться сховати дітей від чоловіка. І вона впустила їх погрітися біля вогнища.

Незабаром почувся важкий стукіт у двері — це повернувся додому Людоїд. Жінка похапцем заховала дітей під ліжком і пішла відчиняти чоловікові двері.

Ввійшовши до кімнати, Людоїд відразу наказав подавати вечерю. Дружина поставила йому на стіл цілого, навіть недосмажено- го, барана і величенький кухоль з вином. Людоїд жадібно накинувся на їжу.

Раптом він став принюхуватись, а потім промовив:

Чую дух людського м’яса.

Це, напевно, пахне телям, з якого я тільки-но зняла шкуру,— відповіла йому дружина.

Ні, це пахне свіжим людським м’ясом! — закричав Людоїд.— Мене не обдуриш!

Він вискочив з-за столу і кинувся прямо до ліжка.

І він почав витягувати з-під ліжка одного за одним переляканих хлопчиків.

Бідні діти впали перед Людоїдом на коліна і почали благати помилувати їх.

Але це був злий і жорстокий Людоїд. Він і не слухав їх. Ось він схопив одного хлопчика за ногу і хотів з ним розправитися.

— Чого ти так поспішаєш? — сказала йому дружина. — Вже пізно. Завтра встигнеш. До того ж ти і так чимало попоїв. 

— Гаразд, — погодився Людоїд.— Почекаю до завтра. Ти нагодуй хлопчиків якнайкраще, щоб вони не схудли, та поклади їх спати.

Добра жінка зраділа і швидко приготувала хлопчикам вечерю. Та вони були такі перелякані, що не хотіли й їсти.

А Людоїд знову усівся за стіл. Задоволений, що завтра у нього буде ласа їжа, він випив величезний кухоль вина і пішов спати.

Хлопчику-мізинчику не спалося. Він помітив золоті віночки на голівках дочок Людоїда. Тихенько він підвівся, зняв з себе і братиків ковпачки. Потім обережно зняв з дівчаток віночки, а надів їм ковпачки, а собі і братикам — віночки.

Опівночі Людоїд прокинувся і вирішив перенести хлопчиків у льох. Раптом надумають втекти!

Просуваючись у темряві, він намацав на головах доньок ковпачки.

Швиденько позапихав у великий мішок своїх дочок, зав’язав його і відніс у льох. І задоволений пішов досипати.

Хлопчик-мізинчик почув хропіння Людоїда, він розбудив братиків і наказав швиденько вдягатися.

Хлопчики спросоння не відразу зрозуміли вимогу брата, але тут же швиденько вдяглися і пішли слідом за Хлопчиком-мізинчиком.

Навшпиньках вибралися вони з дому в сад, перелізли через паркан і побігли з усіх сил.

Так бігли вони усю ніч, самі не відаючи куди. Здавалося, що сили ось-ось покинуть їх. Але страх перед Людоїдом та його звірині повадки підганяли їх, і вони бігли не зупиняючись.

А Людоїд вранці прокинувся і попрямував до льоху. Розв’язав мішок — аж там його рідні дочки!

Він так і остовпів.

Людоїд на власні очі переконався, що перед ним його діти. Адже в темряві він міг розправитися зі своїми доньками, які безтурботно спали і не чекали такого віроломства від свого батька.

А потім Людоїд голосно закричав, затупотів ногами зі злості і розпачу. Зрозумів, що його обдурили.

— Ну, чекайте ж! — кричав він. — Ви ще пожалкуєте, погані хлопчиська! Гей, жінко! Давай мені чоботи- скороходи!

Людоїд кинувся наздоганяти утікачів.

Він довго нишпорив по лісу, та, нарешті, натрапив на слід хлопчиків. А діти були вже недалеко від рідної домівки.

Людоїд крокував через узвишшя, перескакував через річки і рівчаки.

Братики ще здалеку побачили Людоїда. Хлопчик-мізинчик знайшов невелику печеру у скелі, і вони там сховалися.

А Людоїд притомився від тривалого переслідування — у чобо- тах-скороходах бігати не так вже й легко! Ось і вирішив перепочити, і зовсім випадково усівся саме під тією скелею, де сховались хлопчики.

Через хвилину Людоїд заснув і так страшенно захропів, що братиків з переляку трусила лихоманка. Один лише Хлопчик- мізинчик не розгубився. Він наказав братикам щодуху бігти додому, а сам тихесенько стягнув з Людоїда чоботи-скороходи.

Хлопчик-мізинчик взувся — і вони прийшлися йому до ноги.

Одні розповідають, що разом з чоботами-скороходами хлопчик забрав у Людоїда і товстий гаманець із золотими монетами. Інші запевняють, що король прийняв його на службу гінцем. І Хлопчик-мізинчик заробив немало на королівській службі.

Невдовзі Хлопчик-мізинчик повернувся до своїх рідних і не з пустими кишенями.

Відтоді дроворуб з дружиною і дітьми жили добре, не знали ні злиднів, ні горя.

File engine/modules/linkenso.php not found.

File engine/modules/linkenso.php not found.

kampot.org.ua

Казка Хлопчик мізинчик — Шарль Перро

Жив колись дроворуб з дружиною, і було в них семеро дітей. Усі семеро — хлопчики: три пари близнюків і ще один, наймолодший. І який же він був маленький! Народився зовсім крихітним. Не більше за мізинчик. І ріс погано. Так і прозвали його: Хлопчик-мізинчик.

Але ж який він був дотепний та розумний!

Жили вони дуже бідно, дроворубу важко було прогодувати таку велику сім’ю. Якось ввечері дроворуб присів з дружиною до вогнища і сказав:

Як же нам бути? Сама бачиш, мені дітей не прогодувати. Давай краще заведемо їх у ліс та там і залишимо.

У дроворуба серце стискалося від горя, та він заходився заспокоювати дружину. Довелося їй погодитися. А Хлопчик- мізинчик усе чув. Він так і не заснув тієї ночі — усе думав, що ж тепер робити. І придумав.

На березі струмка він набрав у кишені багато біленьких камінців і повернувся додому, а вранці дорогою до лісу він виймав з кишені камінці і кидав їх позаду себе.

Йшли довго і прийшли в глухі лісові хащі. Дроворуб заходився рубати дрова, а брати збирали хмиз. Хлопчики працювали із завзяттям. Тоді дроворуб з дружиною почали потихеньку відходити від них і, нарешті, зовсім зникли.

Трохи згодом діти помітили, що залишилися самі, і почали кричати й плакати від жаху. Не злякався лише Хлопчик-мізинчик.

Я знаю, як нам повернутися,— сказав він.

І він вивів їх з лісу тією ж дорогою, якою йшли вони туди: білі камінці вказували йому шлях.

Та відразу увійти в дім хлопчики побоялися. Вони припали до дверей, щоб послухати, про що розмовляють батько з матір’ю.

А трапилось так, що багатий сусід віддав їм борг — десять золотих монет,— це були гроші за давню роботу, бідняк уже й не думав, що одержить їх.

Дроворуб відразу послав дружину до м’ясника. Вона накупила м’яса і зварила його. І вони, такі голодні, нарешті могли наїстися досхочу, та кусок не ліз їм у горло.

Де тепер наші діти? — сказала дружина дроворуба.— Що з ними? Самісінькі в дрімучому лісі. Може, їх уже й вовки з’їли? І навіщо я тебе послухала!

У дроворуба у самого було гірко на душі, та Він мовчав.

Де ви, де ви, бідні мої дітки? — повторювала дружина, її плач переходив у ридання.

Хлопчики не витримали і закричали усі разом:

Ми тут! Ми тут!

Мати побачила своїх дітей, почала обіймати й цілувати їх.

Хлопчики швиденько всілися за стіл і так накинулися на їжу, що любо було дивитися. А після вечері усі семеро, перебиваючи один одного, почали розповідати, як їм страшно було у лісі, і як Хлопчик-мізинчик привів їх додому.

Усі були щасливі: і діти, і батьки.

Та щастя було недовге. Незабаром гроші скінчилися, і дроворуб з дружиною вирішили знову завести дітей у ліс.

Хлопчик-мізинчик знову підслухав розмову і хотів вчинити як минулого разу, та двері в будинку були міцно зачинені.

Хлопчик-мізинчик не знав, що й придумати. Коли мати дала усім синам на сніданок по окрайцю хліба, він не став їсти свою частинку. Він сховав його у кишеню, щоб по дорозі кидати замість камінців хлібні крихти.

Тепер батьки завели дітей ще далі від домівки, у самісіньку глушину темного, дрімучого лісу, а самі таємно втекли.

Хлопчик-мізинчик вважав, що легко знайде дорогу назад за хлібними крихтами, та їх усі підібрали пташки.

Тут братики зовсім перелякалися і, ридма ридаючи, йшли, куди очі світять. Настала ніч, дітям стало ще страшніше. А тут ще полив, як із відра, дощ і промочив дітей аж до кісток.

Хлопчик-мізинчик знайшов найвище дерево і видрався на верхівку. Він хотів подивитися, чи не видно десь дороги чи якогось житла і, роздивившись на всі боки, Хлопчик-мізинчик помітив у далечині мерехтіння вогнику. Він спритно спустився з дерева і повів братів туди, звідки виднівся вогник.

На галявині вони побачили будинок, з вікна якого й світився вогник.

Діти постукали. І ось вийшла жінка, подивилась на них, побачила, які вони милі хлопчики, і заплакала.

— Ой, бідні-бідні дітки! — сказала вона. — Тут живе Людоїд, він їсть маленьких дітей!

Та дружина Людоїда подумала, що їй вдасться сховати дітей від чоловіка. І вона впустила їх погрітися біля вогнища.

Незабаром почувся важкий стукіт у двері — це повернувся додому Людоїд. Жінка похапцем заховала дітей під ліжком і пішла відчиняти чоловікові двері.

Ввійшовши до кімнати, Людоїд відразу наказав подавати вечерю. Дружина поставила йому на стіл цілого, навіть недосмажено- го, барана і величенький кухоль з вином. Людоїд жадібно накинувся на їжу.

Раптом він став принюхуватись, а потім промовив:

Чую дух людського м’яса.

Це, напевно, пахне телям, з якого я тільки-но зняла шкуру,— відповіла йому дружина.

Ні, це пахне свіжим людським м’ясом! — закричав Людоїд.— Мене не обдуриш!

Він вискочив з-за столу і кинувся прямо до ліжка.

Ага, ти хотіла мене обдурити! — закричав він. — За таке треба тебе саму з’їсти живцем!

І він почав витягувати з-під ліжка одного за одним переляканих хлопчиків.

Бідні діти впали перед Людоїдом на коліна і почали благати помилувати їх.

Але це був злий і жорстокий Людоїд. Він і не слухав їх. Ось він схопив одного хлопчика за ногу і хотів з ним розправитися.

— Чого ти так поспішаєш? — сказала йому дружина. — Вже пізно. Завтра встигнеш. До того ж ти і так чимало попоїв. 

— Гаразд, — погодився Людоїд.— Почекаю до завтра. Ти нагодуй хлопчиків якнайкраще, щоб вони не схудли, та поклади їх спати.

Добра жінка зраділа і швидко приготувала хлопчикам вечерю. Та вони були такі перелякані, що не хотіли й їсти.

А Людоїд знову усівся за стіл. Задоволений, що завтра у нього буде ласа їжа, він випив величезний кухоль вина і пішов спати.

У Людоїда було сім дочок. Вони вже давно спали у кімнаті нагорі — усі разом на одному величенькому ліжку. У цій же кімнаті стояло й друге таке ж велике ліжко. На нього дружина Людоїда і повкладала хлопчиків.

Хлопчику-мізинчику не спалося. Він помітив золоті віночки на голівках дочок Людоїда. Тихенько він підвівся, зняв з себе і братиків ковпачки. Потім обережно зняв з дівчаток віночки, а надів їм ковпачки, а собі і братикам — віночки.

Опівночі Людоїд прокинувся і вирішив перенести хлопчиків у льох. Раптом надумають втекти!

Просуваючись у темряві, він намацав на головах доньок ковпачки.

Швиденько позапихав у великий мішок своїх дочок, зав’язав його і відніс у льох. І задоволений пішов досипати.

Хлопчик-мізинчик почув хропіння Людоїда, він розбудив братиків і наказав швиденько вдягатися.

Хлопчики спросоння не відразу зрозуміли вимогу брата, але тут же швиденько вдяглися і пішли слідом за Хлопчиком-мізинчиком.

Навшпиньках вибралися вони з дому в сад, перелізли через паркан і побігли з усіх сил.

Так бігли вони усю ніч, самі не відаючи куди. Здавалося, що сили ось-ось покинуть їх. Але страх перед Людоїдом та його звірині повадки підганяли їх, і вони бігли не зупиняючись.

А Людоїд вранці прокинувся і попрямував до льоху. Розв’язав мішок — аж там його рідні дочки!

Він так і остовпів.

Людоїд на власні очі переконався, що перед ним його діти. Адже в темряві він міг розправитися зі своїми доньками, які безтурботно спали і не чекали такого віроломства від свого батька.

А потім Людоїд голосно закричав, затупотів ногами зі злості і розпачу. Зрозумів, що його обдурили.

— Ну, чекайте ж! — кричав він. — Ви ще пожалкуєте, погані хлопчиська! Гей, жінко! Давай мені чоботи- скороходи!

Людоїд кинувся наздоганяти утікачів.

Він довго нишпорив по лісу, та, нарешті, натрапив на слід хлопчиків. А діти були вже недалеко від рідної домівки.

Людоїд крокував через узвишшя, перескакував через річки і рівчаки.

Братики ще здалеку побачили Людоїда. Хлопчик-мізинчик знайшов невелику печеру у скелі, і вони там сховалися.

А Людоїд притомився від тривалого переслідування — у чобо- тах-скороходах бігати не так вже й легко! Ось і вирішив перепочити, і зовсім випадково усівся саме під тією скелею, де сховались хлопчики.

Через хвилину Людоїд заснув і так страшенно захропів, що братиків з переляку трусила лихоманка. Один лише Хлопчик- мізинчик не розгубився. Він наказав братикам щодуху бігти додому, а сам тихесенько стягнув з Людоїда чоботи-скороходи.

Хлопчик-мізинчик взувся — і вони прийшлися йому до ноги.

Одні розповідають, що разом з чоботами-скороходами хлопчик забрав у Людоїда і товстий гаманець із золотими монетами. Інші запевняють, що король прийняв його на службу гінцем. І Хлопчик-мізинчик заробив немало на королівській службі.

Невдовзі Хлопчик-мізинчик повернувся до своїх рідних і не з пустими кишенями.

Відтоді дроворуб з дружиною і дітьми жили добре, не знали ні злиднів, ні горя.

Теги казки: #хлопчик, #дроворуб, #людоїд

book4u.in.ua

«Хата хлопчика-мізинчика» (Олександр Копиленко) — Мала Сторінка

Олександр Копиленко

ХАТА ХЛОПЧИКА-МІЗИНЧИКА

Оповідання

1

Важко жити на світі Денисові… І знаєте чому? Дуже він малий! Такий малий, що мати називає його хлопчиком-мізинчиком.
Іноді Денис навіть і заплаче на самоті, так хочеться йому бути великим. Та й мати частенько говорить — ріс би ти, Денис, швидше, помічником був би.
Тут ще діти в школі взнали, що мати називає Дениса мізинчиком, почали його дражнити. Особливо дівчата. Денис насупиться й відповідає:
— Який я тобі мізинчик? У мене ось він, мізинчик! А я незабаром виросту аж до стелі і стану вищий за дядька Кирила!
Найбільш заздрить Денис дядькові Кирилові, бо той найвищий.    
Кирило бригадир і на всі руки майстер. Мати часто каже: у Кирила золоті руки! Він і швець, і жнець, і в дуду грець. Одне слово, золоті руки…
Денис уважно придивлявся до рук дядька Кирила. І нічого особливого не помічав. Тільки великі вони в нього, от і все…
Заздрісно думав Денис:
— От коли б мені такі руки! Тоді і в мене вони були б золоті. А моїми що зробиш? Он хату ставити треба, та куди там!»
І щоразу Денис дивився на свої руки, міряв їх, стискував кулаки, але руки не збільшувались.
Дядько Кирило дуже високий. З усіх сил Денис задирає голову вгору, щоб розглянути веселе обличчя дядька Кирила. А особливо вуса! Вони стирчать гостро вперед — ось-ось заколють!.. Дуже смішні вуса!
Якось прийшов до них дядько Кирило, почав смішити Дениса і малу Денисову сестричку Настусю. А Денис і каже:
—    Вам добре, дядьку, з такими вусами. Коли б вони мені, то я б нічого в світі не боявся.
—    А кого ж ти боїшся? — спитав Кирило, поворушивши вусами так, ніби вони в нього живі.
—    Раніше я гітлерівців трохи боявся. А тепер павуків та гадюк,— відповів Денис.
Кирило вхопив Дениса на руки, підкинув угору і знов упіймав. Денис заплющив очі і онімів. Здалося йому, що він довго літав, побував мало не на небі і назад повернувся в легкі, золоті руки дядька Кирила.
Мати, хоч і хвора, але засміялась і, закашлявшись, сказала Кирилові:
—    Оця проклята землянка згноїть нас…
—    Нічого, Одарко, хату добру собі поставиш,— відповів Кирило.
—    Як я її поставлю? У кого мужик у дворі, той таки ставить,— і мати тяжко зітхнула.
—    Не журись! А народ навіщо? — скрикнув Кирило.
—    На всіх не набудуєшся. Проклятий фашист все село під небо з вогнем пустив.
—    Поглянь, який у тебе геройський мужик у дворі, а ти долю гнівиш! — показав Кирило на Дениса.— Правда, студент?
Чомусь дядько Кирило все називає Дениса студентом і хитро Посміхається.
—    Правда,— відповів Денис,— я вже, мабуть, швидко почну Хату ставити. Хоч малесеньку.
—    Ох ти, помічник мій, мізинчик,— пригортала мати до себе Дениса.

2

Сьогодні зранку Денисові весело.. Сонце стоїть перед ним таке молоде й завзяте… Гріється Денис, і радісно йому. Щойно прокинувся, а ще весь день попереду. З чого ж його починати роботу?
—    Буду свою хату ставить! — вирішив Денис.
Давно вже намірявся Денис поставити під вишнею маленьку хатинку і поселити там рогатого жука-оленя. Цей жук править Денисові за корову. Налигав Денис жука тоненькою ниточкою за роги і пасе під старою яблунею. Кілька днів уже пасеться рогатий жук… А Настуся його боїться.
Тільки Денис узявся до роботи, хату будувати, а тут мати гукає. Побрів Денис до землянки.
—    Що ти там робиш, синку? — спитала мати.
—    Та хату ж збираюсь ставити.
—    Яку хату?
—    А таку собі, невеличку, щоб там жив мій рогатий жук. Він у мене корова,— заклопотано відповів Денис.
—    Вигадаєш таке… Нездужаю я, синочку. Піди краще води хоч трохи принеси. Потім Настусю в ясла одведеш. Та вже пора б і цибулю прополоти на городі,— сказала недужим голосом мати.
—    Добре, мамо… Хату я потім збудую. За один день її все одно не поставиш. Он дядько Трохим казали, що все літо доведеться крутитися біля їхньої хати, та не знають, чи й закінчать,— мов дорослий, сказав Денис.
—    Як же нам ту хату підняти з нашими силами? — сумно проказала мати.
Денис узяв відро й пішов по воду. Іде Денис і думає собі: «Чого воно так, коли мама назвуть мене мізинчиком, тоді нічого і навіть якось легше стає. А коли хто з хлопців, а то ще й з дівчат цвенькне «мізинчик», зразу бити їх хочеться… Чого воно так?»
Цього важливого питання так і не розв’язав Денис, бо побачив, що мчить віз, а кіньми править дядько Кирило. Біля нього сидить якийсь чужий чоловік… Побачивши Дениса, дядько Кирило придержав коней і гукнув:
—    Здоров був, Денисе Даниловичу!
—    Здорові й ви будьте,— як рівня йому, відповів Денис.
—    Перекажи матері, що незабаром у неї гості будуть.
—    Добре, тільки вона нездужає.
—    Нічого, ми самі впораємось,— додав Кирило і поїхав далі.
Денис приніс води і все переказав матері. Вона махнула рукою.
—    Кирило меткий на витівки. Мабуть, якусь новину з району привіз… Веди, синочку, Настусю в ясла,— сказала мати.
—    Добре! А ви б вийшли на сонечко погрітись.
Денис вів за руку Настусю. Стежка була м’яка й негаряча, бо сонце ще не встигло забрати нічну прохолоду. Настуся спитала:
—    А сьогодні будемо бавитись у корову?
—    Будемо. Я пастиму, а ти доїтимеш.
—    Ні, я боюсь. Він рогами вщипне! — сказала Настуся.
—    Хто він? То ж таки корова,— сердито відповів Денис.
—    Я забула… Рогата корова, жук-біжук,— і Настуся злякано примружила очі.
—    А ти комарик.— І Денис придавив пальцем ніс сестриці.
—    А скільки в тебе ластовиннячок на носі! — протягнув Денис, розглядаючи Настусине личко.
—    Ну й нічого, і нехай ростуть,— сказала Настуся.— Он у Галі ще більше, і я хочу ще більше… А щоб було ще більше, треба ніс піском натирати. Ми з Галею натираємо носи піском, тоді ластовиння швидко-швидко розводиться на носах.
—    Хто тобі таке сказав?
—    Не скажу, не скажу,— приспівуючи говорила Настуся.
—    Ну й не треба! — засміявся Денис і ввів Настусю у двір, де коло призьби вже бавилися діти.

З

Вертається Денис додому і думає свою думу. Все-таки важко йому жити на світі… Треба ж хату ставити, а тут біжи цибулю полоти.
А ще гірше, що мати захворіла. Як прийшла звістка, що батько загинув на фронті, зажурилась мати і дуже клопочеться, як далі жити. Все ж село згоріло!..
Втішає її дядько Кирило, і Денис, і Настуся. Голова господарства заходив…
Тільки вони од’їхали, з’явились дві нові машини. З цих машин зіскочило кілька людей і, привітавшись, почали моторно все розбирати і розкладати біля рівчаків.
Потім розставили працівників, щоб подавали їм цей матеріал.

—    Ну, Денисе Даниловичу! — сказав Кирило і ляснув Дениса по плечу: — Оце тобі хата. Вона з готових частин. Бачиш? Такі хати виробляють у нас на заводі. Тут усе злагоджено загодя так, що треба тільки скласти, дещо позамазувати і все… Тут і піч, і вікна, і двері…
І ось на очах у Дениса почав рости будинок.
—    Подавай сто сорок шостий! — гукає один робітник.
—    Підкинь шістдесят дев’ятий! — командує Кирило.— Та швидше ворушись!
Всі були захоплені працею. І мати Денисова метушилась, забувши про свою хворобу.
Росла біла хата, а Денис ще не вірив. Все ще думав, що це казка… Воно, правда, було схоже на казку, яка твориться тут, иа його очах. Ось стіни здіймаються з отворами для вікон і Дверей. Тут і піч складають…

І раптом Денис кинувся допомагати дядькові Кирилу. Він носив маленькі стовпчики, підтягав дошки. Він стомився, але порався, бігав, не почуваючи втоми…
Ледве сонце почало спускатись на захід, нова хата стояла вже майже готова — біла, чиста, весела, як свято. Почали вкривати її легким черепичним дахом небесно-синього кольору Нагорі повзав Кирило і двоє приїжджих.
—    Подавай, веселіше! — гукав Кирило.— Гей, Денисе Даниловичу! Ну, як вона тобі, подобається?
—    Ой, ловко! — тільки й спромігся вимовити Денис.
—    Придивляйся, хазяїне! Будеш роботу приймати. Тепер усе наше село таким буде…
А Денис сховався за матір, що гладила його по голові і тихо приказувала:
—    Хазяїне мій… Мізинчик…
Сусідка принесла на руках маленьку Настусю. Дівчинка, побачивши нову білу хату, закричала:
—    Пустіть мене! Куди ви мене принесли? Це не наш двір! Я вранці йшла, а в нашому дворі цієї хати не було!.. Мамо!..
Всі засміялись, а мати вхопила на руки Настусю і міцно пригорнула до себе…

За матеріалами: «У труді зростаємо». Упорядник М. Ратушний. Малюнки Євгена Мирного. Київ. Державне видавництво дитячої літератури УРСР, 1959, стор. 140 — 148.

Більше творів Олександра Копиленка на «Малій Сторінці»:

mala.storinka.org

Мізинчик. Сімейний портал

Жили колись на світі дід та баба, і не мали вони дітей. Одного разу сікла баба свиням буряки, а дід на луках сіно косив. Замахнулась баба сікачем і ненароком відрубала на нозі палець. Загорнула його в ганчірку й поклала за корито. Настав час дідові сніданок нести, а нога болить, ступити не можна.
— Був би оце у мене онук,— зітхнула баба, — хоча б з мізинчик, він би й одніс.
І в ту ж мить із-за корита вискочив хлопчик, підбіг до неї й каже:
— Давайте, бабусю, я віднесу!
Дала йому баба сніданок, і хлопчик Мізинчик поніс його дідові. А дід радий-радісінький: от і в нього з бабою онук є.
— Давайте, діду, косу, я допоможу сіно косити.
Дід снідає, а онук косить. Та ще як! їде мимо пан, бачить: такий малий, а косить наче справжній косар.
— Продай мені його, — прохає пан діда.
— Продавайте, — посміхнувся Мізинчик.
— Насип повну шапку грошей, тоді й бери,— каже дід. Насипав пан дідові повну шапку грошей, узяв хлопчика
Мізинчика, поклав у коробочку з-під сірників і поїхав далі. Під’їхали вони до лісу. Хлопчик Мізинчик прохає пана випустити його. Випустив пан, а хлопчик Мізинчик шусть у траву й зник. Шукав-шукав пан навкруги — не знайшов. А хлопчик Мізинчик під гриб заліз і сидить.

Проходила мимо корова й проковтнула той гриб, а з ним і хлопчика Мізинчика.
Зібралася хазяйка  ввечері  корову  доїти, а Мізинчик гукає:
— Дій, дій, але й для мене залиш!
Злякалася хазяйка, озирнулася навсібіч — ніде нікого не видно.
Зарізала хазяйка корову, стала шукати, що таке говорило, але нічого не знайшла. А хлопчик Мізинчик ув окіст заховався.
Зайшов жебрак милостиню прохати, і хазяйка й віддала жебракові той окіст. Несе його жебрак, а з окосту голосок:
— Неси, неси, тільки мене не застуди.
Злякався жебрак: звідки такий голос? Перетрусив усю торбу — нема нікого. А тільки закине торбу за спину, як знову хтось говорить. Залишив жебрак окіст на узліссі й пішов.
Пробігав мимо вовк, з’їв той окіст і подався далі — отару шукати.
Тільки став до овець скрадатись, раптом хтось як закричить:
— Пастухи, пастухи, вовк до овець крадеться. Здивувався вовк — хто це кричить, і втік. Вирішив уночі
ягня вкрасти.

Поліз вовк у кошару, а хлопчик Мізинчик у вовка в череві знову як закричить:
— Хазяїне, хазяїне, вовк у кошарі!
Вискочив хазяїн, а вовк —навтікача. Прибіг у ліс і питає:
— Гей, хто там у мене в череві? Вилазь! Хлопчик Мізинчик відповідає:
— Віднеси мене до діда на луки. Приніс його вовк на луки.
— Неси до діда на подвір’я, тоді й вилізу! Приніс його вовк на подвір’я.
— Занеси в хату на скриню! Тільки вовк переступив поріг, хлопчик Мізинчик вискочив із вовчого черева та як закричить:
— Діду, вовк у хаті! Схопив дід сокиру і вбив вовка, а шкуру продав. Завелися в діда гроші, та й онук знайшовся. Так і жили вони втрьох щасливо.

familytimes.com.ua

Тести. Японська народна казка «Іссумбосі, або Хлопчик-Мізинчик» та китайська — «Пензлик Маляна

Японська народна казка «Іссумбосі, або Хлопчик-Мізинчик»

та китайська — «Пензлик Маляна»

І варіант

1. Яка головна риса японців являється важливою складовою їхньої національної традиції ?

а) любов до фольклору;

б) любов до мистецтва;

в) любов до природи.

Із чого був зроблений меч Іссумбосі?

а) голки;

б) ножа;

в) залізного прутика.

2. Який героїчний вчинок зробив Іссумбосі?

а) Захистив вельможу від ворогів;

б) знищив військо нападників;

в) подолав чудовиськ, рятуючи доньку вельможі.

3. Що допомогло Іссумбосі стати звичайного людського зросту й одружитися з донькою вельможі? …

а) Чарівний молоток;

б) меч-голка;

в) чарівне слово.

4. У Китаї навіть чиновників приймали на високі посади тільки за умови досконалого володіння цим мистецтвом. Що це за мистецтво?

а) Віршування;

б) живопис;

в) каліграфія.

5. Звідки у Маляна з’явився пензлик?

а) Купив на базарі;

б) подарував поміщик;

в) подарував сивобородий дідусь, що приснився.

6. Як Малян своїм мистецтвом допомагав людям?

а) Роздавав гроші, отримані за картини;

б) малював їм необхідні речі;

в) прикрашав малюнками їхні домівки.

8. Як Маляну вдалося утекти від поміщика?

а) Допомогли односельчани;

б) поміщик самий відпустив його;

в) за допомогою намальованої драбини.

9. Що Малян робив у місті, щоб його не викрили?…

а) ні з ким не товаришував;

б) ніколи не домальовував малюнок до кінця;

в) малював тільки уночі.

10. Що Малян намалював імператорові?

а) дракона і фенікса;

б) жабу й общипану курку;

в) палац і сад.

11. Малян згодився малювати лише для імператора, щоб …

а) спокійно жити;

б) повернути собі чарівний пензлик;

в) радувати своїми малюнками царедворців.

12. Казка «Пензлик Маляна» закінчується тим, що …

а) задоволений імператор нагородив хлопця і відпустив його;

б) Малян погодився бути придворним художником;

в) імператор та всі його попутники пішли на дно.

Японська народна казка «Іссумбосі, або Хлопчик-Мізинчик»

та китайська — «Пензлик Маляна»

ІІ варіант

1. «Іссумбосі, або Хлопчик-Мізинчик» — це народна …

а) китайська казка;

б) японська казка;

в) арабська казка.

2. Чому Іссумбосі попросив батьків відпустити його в столицю?

3. а) подивитися на красиве місто;

б) шукати кращої долі;

в) помандрувати.

4. Іссумбосі подолав чудовиськ за допомогою …

а) меча-голки;

б) сили;

в) кмітливості.

5. Ідея рівності утверджується у фіналі казки …

а) «Фарбований шакал»;

б) «Іссумбосі, або Хлопчик-Мізинчик»;

в) «Пензлик Маляна».

6. Про що мріяв Малян змалку? …

а) навчитися малювати;

б) навчатися у школі;

в) стати багатим.

7. З малюнками Маляна відбувалися дива …

а) вони оживали;

б) ставали справжнім витвором мистецтва;

в) усіх причаровували.

8. За відмову виконувати зухвалі накази поміщика Маляна …

а) замкнули в стайні;

б) побили;

в) відібрали чарівний пензлик.

9. Переселившись у далеке місто, Малян жив тим, що …

а) продавав людям свої картини;

б) заробляв у імператора;

в) отримував кошти на службі.

10. Про яку дивовижну подію заговорило все містечко?

а) Ожив намальований журавель;

б) картини Маляна визнали найкращими;

в) розкрили таємницю хлопця.

11. Який малюнок імператора перетворився на величезного удава?

а) Купа золота;

б) золота цеглина;

в) ланцюг золотих цеглин.

12. Малян виконав останній наказ імператора і намалював …

а) вітер;

б) море;

в) корабель.

13. Учитель, поміщик, сивобородий дідусь, імператор — це герої із казки…

а) «Іссумбосі, або Хлопчик-Мізинчик»;

б) «Фарбований шакал»;

в) «Пензлик Маляна».

vseosvita.ua

Аналіз казки «Хлопчик-мізинчик»

28.04.2017

Казка Братів Грімм “Хлопчик-мізинчик” отримала широку популярність у всьому світі, нарівні з андерсенівською Дюймовочкою. Багато людей, ставши дорослими, зізнаються, що в дитинстві мріяли мати хоча б одного друга або подружку, що мають крихітні розміри. Адже з такими друзями можна ніколи не розлучатися, ховаючи їх у кишеню; можна затівати всякого роду забавні ігри, про які ніхто сторонній не дізнається; можна придумувати веселі пустощі, не отримуючи за них потім ніякого покарання і так далі. Тому не дивний успіх Хлопчика-з-пальчика серед дитячої аудиторії. А як бачать цю ж казку люди зрілого розуму?

Мабуть, тут особливо яскраво простежується вельми повчальна лінія НЕПРИПУСТИМІСТЬ зловживання яким би то не було рідкісним якістю або талантом. Хлопчик-мізинчик не мав зради з боку своїх батьків, але сам малятко умовив батька продати його перехожим за великі гроші, запевнивши батька в своєму благополучному і швидке повернення в рідну домівку. Такий вчинок говорить про самовпевненість Хлопчика-з-пальчика, який вважав, що його надзвичайно маленький зріст гарантує безпеку йому та успішність в хитрощах і махінаціях.

Але, вийшовши з теплого батьківського будинку у великий світ, малятко почав потрапляти в такі ситуації, яких він собі не уявляв, яких він не планував. Одна справа грати в хованки, коли партнери по грі мають великі габарити, а шукати їм треба крихітний і рухливий об’єкт. Зовсім інша справа вижити, будучи проковтнутим коровою або вовком!

Іншим молодим людям, які мають непогані здібності або таланти, але не мають багатого життєвого досвіду, здається, що вони в тій чи іншій сфері діяльності “закидають всіх шапками”, вразять саму досвідчених публіку, отримають перемогу над найсильнішим суперником. А в реальності виявляється, що ніякі унікальні якості, ніякі особливості, не врятують від непередбачених небезпек.

У казці Хлопчик-мізинчик благополучно для себе відбувається від проковтнули його тварин, голосно волаючи про допомогу. В реальності ж, той, хто самовпевнено ризикує власною безпекою, розраховуючи на завжди супутню удачу, може зазнати фіаско і опинитися в нерозв’язною біді! Не випадково у фіналі казки батьки Хлопчика-з-пальчика, настраждавшись від тривалої відсутності малюка, приймають рішення ніколи більше не продавати синочка ні за які гроші!

Ризик може бути героїчним тільки тоді, коли він обґрунтований, коли по-іншому не можна! Зайва самовпевненість, зайве надія на удачу нікого ніколи не доводять до добра! Всякий талант, яку особливість потрібно правильно і мудро застосовувати, не ризикуючи і не мошеннічая. Ось що бачать в цій казці мудреці.

moyaosvita.com.ua

Хлопчик-мізинчик

Хлопчик-мізинчик (російська листівка поч. XX в.)

«Хлопчик-мізинчик» — популярний казковий сюжет про пригоди маленького хлопчика, завбільшки з мізинець. Вперше в казковій літературі використаний Шарлем Перро. Відомий також в інших, народних, варіантах. У збірнику братів Грімм має номер 37, у збірнику А. Н. Афанасьєва стоїть під номером 300.

За системою класифікації казкових сюжетів Aарне-Томпсона, має номер 700 (варіант Перро — має інші відповідності та навіяний автору суворими кліматичними і соціальними реаліями у Франції того часу).

1. Аналіз сюжету

Хлопчик-мізинчик вперше з’являється в англійському вірші XVI століття «Tumbe his life and death», також отримує розвиток у казці Перро. Ці сюжети відрізняються від поширених європейських народних варіантів. Текст із збірки Афанасьєва, близький сюжетом казки братів Грімм та цікавий описом деталей російського селянського побуту, в свою чергу став джерелом для однойменної казки А. Н. Толстого. Г. П. Данилевським («Коротун») оброблена українська народна казка. Український і білоруський варіанти відрізняються соціальною гостротою (маленький хлопчик — Горошок, Волове вушко — потішається над царем, паном, попом і завдає їм шкоди), башкирський і татарський варіант ускладнений подробицями. Є також японська, турецька та індійська версії казки.

2. Європейська народна версія

Бездітна подружня подружжя бажає хлопчика, будь він хоч би один дюйм ростом. У казці братів Грімм жінка через сім місяців народжує крихітного сина, в російській варіанті — вона випадково відрубує собі при рубці капусти палець, який перетворюється на тямущого дитини.

Одного разу Хлопчик-мізинчик сидів у вусі коні і подавав їй команди. Йшли повз перехожі (або барин), побачивши це, пропонують батькові віддати їм крихту за гроші, що батько і робить. Незабаром Хлопчик-мізинчик тікає. По дорозі йому зустрічаються злодії, до яких він набивається в приятелі і пропонує відмикати ворота, пролазячи в щілину. Коли злодії його залишають, крихту разом з коров’ячої тельбухами проковтує вовк. Хлопчик-мізинчик змушує вовка прийти до будинку батька, який вбиває хижака.

3. Версія Шарля Перро

Повернення дітей додому (ілюстрація Оффердінгера)

3.1. Сюжет

У країні панують злидні і голод. Лісорубові і його дружині нічим більше годувати своїх сімох синів. Одним ввечері, поки діти сплять, батьки вирішують завести їх у ліс і залишити там. Один з хлопчиків, прозваний за свій малий зріст Хлопчик-мізинчик, підслуховує розмову і завбачливо запасається білими камінчиками, щоб кидати їх на дорогу, а потім по них знайти зворотний шлях додому. Наступного дня батько приводить у виконання свій зловісний план. Але Хлопчик-мізинчик та його брати завдяки камінцях повертаються додому. Батьки цього дуже зраділи, тому що за час відсутності дітей сільський голова віддав нарешті лісорубам гроші, які було їм повинен. Але це щастя виявилося короткочасним.

Коли знову приходить нужда, батьки знову вирішують залишити дітей в лісі, але перед цим замикають Хлопчика-з-пальчика, щоб той не зміг набрати каменів, тому повернутися брати вже не можуть. Блукаючи по лісу, вони знаходять хатину і намагаються знайти в ній притулок. Відкрила двері жінка намагається переконати їх піти, так як її чоловік — людожер, який їсть дітей. Але сім братів, більше лякаючись лісових вовків, входять в будинок. Увечері приходить людожер, його дружина ховає хлопчиків, але той їх знаходить. Дружина переконує чоловіка відкласти свій страшний пир на завтрашній день.

Побоюючись, що людожер нападе на них уночі, Хлопчик-мізинчик, поки його брати сплять, обмінює їх шапочки на вінці золоті семи дочок людожера. Людожер входить в спальню, і вважаючи, що в шапочках сплять хлопчики, вбиває своїх дочок. Малюки тим часом тікають, а оскаженілий людожер кидається в погоню за ними в своїх семимильних чоботях-скороходи. Стомившись, він відпочиває на камені, за яким сховалися діти. Хлопчик-мізинчик переконує братів повернутися в батьківський дім, а сам взуває чоботи-скороходи і біжить до хижі людожера. Дружині людожера він розповідає, що розбійники узяли її чоловіка в полон, вимагаючи викуп, і що її чоловік доручив йому сходити за грішми, а на підтвердження доручення і для швидкого переміщення дав свої чоботи.

У підсумку Хлопчик-мізинчик з великим багатством повертається до батьків, які беруть своїх дітей з радістю і полегшенням.

3.2. Підгрунтя

Версія Шарля Перро з’являється в контексті великого голоду, що був у правління Людовика XIV та висвічує нестійкість селянського життя і становище дітей, якими першими жертвували в разі лих.

Між другою половиною XVII-го століття і початком XVIII-го століття, періоду, протягом якого Шарль Перро публікує перше видання своєї казки (1697), Європу, і Францію в особливості, потрясали природні катаклізми. Це був розпал Малого льодовикового періоду, з першим кліматичним мінімумом в 1650. Літо дощове, вкрай суворі (сибірські) зими і локальний голод, відзначений істориками в 1660, 1661, 1662, 1675 роках. Зима 1693 принесла загальний голод. Взимку 1705 море замерзло вздовж берегів, у 1715 Сена була заморожена повністю. Грунт промерзає на глибину 70 см. Всі втрачено: врожаї, плоди, вино. Вмирали навіть дикі тварини, і вовки, рідкісний в історії Франції факт, починають нападати на людей. Необхідно було робити закупівлі зерна за кордоном, але руйнівні війни Людовіка XIV вичерпали державну скарбницю.

4. Англійська версія

Хлопчик-мізинчик при дворі короля Артура (невідомий художник, 1864)

Сюжет частково заснований на англійському вірші «Tumbe his life and death», виник під впливом легенд про короля Артура і лицарських романів.

4.1. Сюжет

Одного разу чарівник Мерлін, прийнявши облич жебрака, зупинився на нічліг у одного селянина, дружина якого була бездітна. Мерліна потішило сильне бажання жінки мати дитину, навіть якщо той буде ростом з великий палець її чоловіка, і хто чарівник виконав її бажання. Коли у дружини селянина народився крихітний син, то сама королева фей влетіла у вікно, побажавши поглянути на дитя. Вона поцілувала новонародженого, нарекла його Томом і покликала ельфів, щоб ті змайстрували для хлопчика одежинки. Ельфи приодягнули Хлопчика-с-пальчик як ельфійського дитини. Далі розповідається про його пригоди, які лежать в руслі традиційного європейського народного сюжету. Після своїх мандрівок Хлопчика-з-пальчика відносять до королеві Артуру й королеві Гвіневре для розваги двору, де той завдяки своїм жартам стає улюбленцем лицарів Круглого столу. Хлопчик-мізинчик їздить на полювання разом з королем, за столом сидить на стільчику навпроти королівської тарілки, для нього збудували спеціальний палац і карету, в яку запрягали шість мишей. Так і провів він свої дні в постійній радості і веселощі.

5. Неєвропейські казки

В японській мові Хлопчика-с-пальчик називають Іссумбосі (一寸法师), казка з його участю також авантюрно, але має місцевий колорит, за участю чортів.

6. Відгалуження сюжету

Ганс Християн Андерсен в 1835 році опублікував Дюймовочку — версію казки про пригоди маленької дівчинки.

7. Екранізації

Література

• (Фр.) Saintyves P. Les Contes de Perrault et les image des legendares. Paris, 1912, p. 319-349.

znaimo.com.ua